Недавно трапилася пригода, якої я не ждав і не думав, що це зі мною станеться. Стояла тьма, за вікном сіявся невидимий дощ, циферблат показував першу годину ночі. І я згадав, що якраз почалася доба, на яку припадає день народження однієї дівчини.
Все не перестає мені бути чудно, звідки вересень знає, що йому пора приходити. Ще скількись днів тому його не було, й не уявлялось, звідки може взятися. А ось, дивись, він вже десь тут. Він не запізнюється.
Цього літа в мене намічалося багато планів, що не збулися. Й серед них дещо приємне, хоч воно наче й не найголовніше. Думав, це можна буде зробити попутно. А саме ближче зійтися з одним молодим котом.
Цю історію я ще нікому не розказував і сам не згадував, бо вона не моя. Одначе, якось упала на мене торба нещасть, без моєї вини. При охоті, можна було знайти винних, і мені казали, що дурний буду, як цього не зроблю.
Місця, які я люблю, і де цього літа довелось побути зовсім недовго, мають одну важливу особливість. Про них можна сказати, що вони малонаселені. А точніше ось як: люди живуть тут далеко одне від одного.
Перед цим була клопітна ніч, що не дала виспатись, а після неї довга дорога сюди. І ось ми таки приїхали, й якийсь час іще йшли пішки вдовж русла Хоролу, одні з північного боку, другі з південного.
Душа сама знає хитромудро-правильні способи повернення додому, де ти давно не був. Можеш і не думати зовсім про це, а воно робиться само собою. Спочатку й не здогадуєшся, що то воно і є. От і недавно так зі мною трапилося.
Колись у Леоніда Глібова вирвалось геніально-простодушне: "Ах, почему я не Виктор Гюго!" Тут є по-дитячому справжній відчай. Я дуже люблю цю фразу, час од часу вона стає зовсім близькою мені. Бо коли б хто знав, як іноді хочеться стати кимось не тим, ким ти є, і вийти за межу власної одноманітної серйозності.
У минулому зовсім не менше таємниць, ніж у майбутньому. От є один хлопець, ми ровесники, обом повернуло на сьомий десяток. Недавно він обізвався. Дзвонив звідкись не з дому. Мабуть, пас корову в полі за городами.
Коли покійний генерал Кравченко став міліцейським міністром, мене послали зробити з ним інтерв'ю "з людським обличчям". То був час надій на нових людей. Міністр стрункий, привітний. Але без зайвої відвертості.
Сухе листя вперше починаєш помічати навколо себе не восени, а оце тепер, коли листя стало дорослим і жорстким. Хоч до природного вмирання йому ще далеко. Одначе, з ним можуть статися які-небудь непередбачені пригоди чи напасті.
Є такі місця, де, коли ти туди попадеш і починаєш роздивлятися, то люди і явища можуть здаватися такими незвичайними, що забуваєш контролювати свій погляд, дивлячись на них. Якось було: дивився на молоду дівчину за сусіднім столом.
Є гарна втома од важкої фізичної роботи, про яку знаєш, що зробив її чесно. Нехай і не довів до кінця, одначе, Бог свідок, ти робив її сам, і весь вичерпався, й більше на твоєму місці досягти було не можна.
Недавно вранці я стояв на краю Брест-Литовського проспекту й думав, до якого метро ближче йти на Святошин чи на Нивки. І враз відчув позаду себе наче якесь передчуття поштовху. Так як ото вночі на березі моря, коли на тебе накочується висока хвиля, невидима в темряві, одначе ти точно знаєш, що вона є.
Я скучив за водяними равликами, бо давно їх не бачив. Так давно, що здається, наче їх уже й немає. З усіх, хто живе в тихих і неглибоких водах, равлики, мабуть, найближчі нам, бо дають на себе роздивитися скільки завгодно.
Недавно зайшов до однієї модерної кав'ярні. Такої, де на дошці білим по чорному написано еспресо, капучино, мокачино, латте, гарячий шоколад. Де шеренга пляшок з екзотичними сиропами різних кольорів, а у дівчини стандартно відпрацьовані жести й обов'язкове "харошего дня".
Недавно був один такий вечір, що його не хотілося забути. Й це відчуття з'явилося вже тоді, коли той вечір ще тривав. Сонце сіло, небо повільно згасало, й світ поменшав до розмірів нашого двору.
Часом трудно говорити з людьми з твоєї ранньої юності. Бо це дуже схоже на те, як балакають між собою неумисні вбивці: обоє знають, що їх пов'язує, знають, що вже ніхто нічого не докаже, а все одно кожен з них як небажаний свідок для іншого.
Той зовсім не весняний холод, що стоїть ось уже тиждень може бути, що його спричинив я. Коли щось отаке берешся пояснювати, воно розсипається. Отож скажу обережніше можливо, я був до цього причетний.
Останнім часом постійно щось забуваю то те, то се. Найважливіше записую, а потім забуваю, де це записано. Звик до такого становища, й воно мене іноді по-своєму втішає. Бо я знав немало добрих людей, з якими траплялося те саме в силу давності їхнього життя.
Деякі наші пригоди бувають короткі, а от враження від них довге. Це так, немов ідеш річкою по льоду й провалюєшся, але встигаєш вискочити, не набравши в чоботи води. А відчуття темної глибини під ногами не забувається й здається важливим із невловимої причини.
Мене ніколи не давить жаба далеко від дому, у тих місцях, що про них знають у всьому світі й їдуть на ті чудеса дивитися. Це може бути справді гарно. Одначе саме там чогось особливо ніжно любиш свою маленьку батьківщину, той закуток, про який не чули туристи, а знають лиш зовсім трохи людей разом з тобою.
Одна з перших прикмет весни ночі стали темні. Взимку, хоч і місяця може не бути на небі, одначе сніг лежить і робить ніч світлою. А тепер снігу вже немає, от і темно. І в тій темряві щось відбувається, ворушиться.
В подорожах у більш чи менш далекі краї є щось від крадіжки. Отак одразу й не скажеш, звідки це береться й чого саме воно стосується. Ти відчуваєш оцю солодку обтяжливість гріха, одначе не відаєш, де согрішив чи там, звідки виїхав, чи тут, куди приїхав.
Боязнь відстати од своїх мабуть, одна з наших споконвічних вроджених тривог. Про її давню-давність свідчить хоча б те, що твій кіт звідкись знає, коли ти йдеш із хати надовго й не ночуватимеш тут.
Скільки не старайся обминати небезпечні місця, де можеш посковзнутися і впасти, а воно не виходить. Бо найнебезпечніше місце ти сам. І рано чи пізно на себе таки набредеш, і посковзнешся, й ляпнешся об землю.
Я ще застав той час, коли в нашій сім'ї вважалося, що на світі є тільки троє розумних людей: Лєнін, Тарас Шевченко і дядьо Хведя, материн старший брат. І він, може, головніший за перших двох, бо коли що, казали: ось Хведя приїде, як розсудить, так і буде.
Бувають рідкісні тихі снігопади коли вітру зовсім немає, а сніг негустий, і сніжинки такі дрібні, що їх розгледиш, тільки якщо дивишся, скажімо, на чорні стовбури дерев. Отоді вони й проявляються.
Я вів корову од бика, з ферми, тієї, що за городами, на Башевщині. Там треба пройти повз пилораму, вибратись на шлях, пройти ще трохи й звернути в коротку вуличку між двома городами. А далі повз дві старі комори, тоді повз кладовище, і вже й додому недалеко.
За цю історію довго не брався, бо вона якось безпричинно моторошна, як ти її розкажеш? А історія така. В однім місці є стара хата, де жили колись двоє дівчат, дуже гарних, аж не вірилось, що таке добро в тій хаті вміщається.
Останні два тижні я провів в одній казенній установі. І пережив пригоду, що її досі приємно згадувати, хоч і не так-то просто вхопити тоненьку ниточку, на якій та історія тримається. Річ у тім, що в згаданій установі була непогана стара бібліотека.
Після шістдесяти здається, що на світі вже немає старих дідів. Тобто не просто старих, а тих, що були старими за часів твоєї молодості. Щоб дожити до їхнього віку, зоставалося ще ого скільки, і через те життя було надійно довгим.
Слово Мінськ звучить у нас тепер часто, і його смисл для всіх однаковий. Там менше надії, аніж розчарувань. А в мені, коли чую це слово, озивається його перше значення, тепле-тепле, бо з Мінська колись, отак само в листопаді, я йшов на дембель.
Покурмішкати (наголос робиться на "і") це, по суті, те саме, що й розколошкати, тільки краще висловлено. Якось лагідніше й м'якше. От сіно, щоб швидше підсохло, треба покурмішкати. А ще це можна зробити там, де перед тим у хазяйстві щось перебувало в порядку.
Не завжди, але часто, Стас Жирков убирається ось як: піджак темний, а штани світлі, в обтяжку, легковажно-картаті. Ці штани інтригують. Дивлячись на них, іноді думаю: якби у Свирида Петровича Голохвастова був рідний брат, старший, розумніший і душею глибший то він був би схожий на Станіслава Ігоревича Жиркова.
Пропаще діло переказувати сни. Особливо, коли в них нічого не відбувається, а є тільки місце, в якому опиняєшся, і враження від твого в ньому перебування сильніше, аніж якби ти там насправді був.
Коли довго не згадуєш про яку-небудь радість, вона приходить сама собою, а до того десь, мабуть, ховається всередині тебе. Ось кілька днів тому мені знадобилося навідатись до окуліста. Ранок був нікудишній холодний, мокрий, противний, якраз для отаких візитів, щоб не тішитися зайвими ілюзіями.
Колись я хотів, щоб у мене була бібліотека, в якій можна заблудитись. Згодом це збулося. Коли про мою бібліотеку говорять, що тут повний бардак, то так воно і є. Виправдовуюся просто, кажу: я ж знаю, де там що в мене лежить, і завжди можу знайти все необхідне.
Наприкінці літа було дещо, чого я досі не можу забути. Бо вперше бачив це. На західному краю саду, поміж стовбурів старих груш, сонце надвечір утворювало такий собі високий світловий колодязь, в якому збиралося кілька десятків метеликів-адміралів.
З роками починаєш забувати й плутати хто живий, а хто вже ні. То з кимось лаєшся за якісь бозна-колишні незгоди лаєшся вголос, хоч і заочно, і аж потім спохватишся, що його давно нема. Або от зустрінеш кого-небудь і остовпієш, бо думав, що він вже не тут.
23-й Форум видавців у Львові минув як звично, і ця звичність не обтяжує. Якби не вона, запанікував би у цьому вирі. Звичка підказує: що б не вибрав, усе одно потрапиш на потрібну хвилю. Я піймав хвилю на презентації книжки Віктора Неборака "Іван Франко: з вершин і низин" у книгарні "Є".
Кінець літа інколи щедрий на траву. Цього року якраз так і було, і я багато косив. Серпень для сінокосу не призначений, через те в цьому занятті є щось від споглядального байдикування, прихованого за роботою.
Наш двір і город розташовані низько в долині Хоролу, і через те після заходу сонця тут щоразу залягає туман. Це чудо, що регулярно повторюється з весни до пізньої осені, кожного вечора, одначе я стараюся його не пропускати й подивитися, коли буваю там.
Рік у нас це 12 місяців. І кожен по-своєму називається, і кожна назва вказує на якусь пору року, і такий порядок загалом відповідає течії часу й зміні сезонів у наших широтах. Хоча, якщо придивитися, то все це дуже приблизно.
Коли цілий місяць живеш у майже повному безлюдді й потім приїдеш до Києва, то перша посадка у вагон метро неминуче шокує тебе. Бо тут одразу багато людей. А ти неготовий. Дівчачий асортимент зовсім неймовірний ноги, шорти, торси, вуха, мордочки, все повне теплого літа, очманіти можна.
"Лютували шаблі, і коні бігали без вершників, і Половці не пізнавали один одного… і Оверко переміг". Інколи дуже хочеться перечитати Юрія Яновського, всі його романи, які люблю "Майстер корабля", "Чотири шаблі", "Вершники".
Ось уже потроху червоніють ягоди горобини. Значить, вона каже, що в неї тут почалася осінь, хоч у нас у всіх іще ні. Те, що з деревами можна говорити, всі добре знають. Тут усе як між людьми. Можна ще й так: чуєш, а прикидаєшся, що не чуєш.
Пізно ввечері зустрів дівчину. Я додому, вона з дому. Кивнув їй, бо наче знайомі. Дівчата, коли отак виходять із хати в сутінках напахчені чим-небудь гарним. І тут так само. Одначе я вловив ще дещо й одразу вгадав, що воно таке, хоч цього аромату в цих обставинах не могло трапитися, майже стовідсотково не могло.
Йдучи на службу, зустрів чудну бабу. Вона вдягла на голову великий пом'ятий поліетиленовий кульок і отак собі чимчикувала, бо накрапав дрібний дощик. А в неї робота надворі, пов'язана з прибиранням території й пересуванням туди-сюди.
Цю історію я ще не розказував нікому в світі. Не через те, що вона якась непристойна абощо. Якраз навпаки зворушлива й безгрішно-невинна. Одначе саме про таке буває й самому тяжко згадувати, й комусь розказати.