Ще два тижні тому зацвіла ліщина, а ось і проліски вже синіють, і мох зазеленів на схилах стріх, і трава подекуди виткнулась, і все це на місяць раніше звичного в наших краях строку. А зими на цей раз так і не трапилось, не було, наче її вкрав у тебе хтось або ти сам загубив.
Є у мене в пам'яті одне місце, де час не зупинився, як на картинці, а тільки уповільнився й жде мене. І я можу там опинитися будь-коли, щоб знов пережити тодішню ілюзію. Вона була дуже сильна здавалось, я можу присвоїти собі час і простір, причому в такому місці, що ніяк мені не належало, воно було нічиє і всіхнє.
Ось минуло дев'ять днів, як поховали брата. Він, було, казав: Я, на зло копачам, умру зимою. А чого ж так? Бо коли мені яму копатимуть, земля буде мерзла, її довбатимуть і мене згадуватимуть через слово, раз за разом.
На світі є кілька місць, де, мабуть, зосталось багато мене. І те, чим я є тепер, менше, ніж те, що є там. Інакше важко пояснити, з якої причини туди хочеться. Ні, "хочеться" не зовсім точно сказано, бо буває, що опиняєшся там ще до того, як устигнеш усвідомлено захотіти.
Недавно мене концептуально розчулив один грак. Їх тепер у Києві побільшало, бо яка-не-яка а таки зима, і граки перебралися сюди з холодних полів і лісосмуг. І тепер по дворах, між багатоповерхівками, ходять собі перевальцем, наче й по-хазяйськи, а все одно чудні й ніхто з них так і не стає тутешнім.
Отак живеш немов пливеш у плоскодонці тихою річкою між двома берегами. А день як оце зараз: короткий, туманний, без сонця. Чи воно ранок, чи вже й полудень не розбереш. На берегах усе начебто так, як і колись.
Якось недавно вранці я йшов через базарчик, де було на що глянути, од живої риби до квашених помідорів, а ще всякі меди й східні прянощі, гриби й зелень. І все укладено гарно, мов на картинах старих майстрів.
Чогось воно так, що прислів'я, приказки й тому подібну фразеологію я змалку та й досі сприймаю буквально. Тобто прихований у словах смисл проявляється в другу чергу, а перед тим іде дуже конкретна жива картинка.
Змалку та й досі я зачарований майстрами-кустарями. Є в їхньому способі існування щось од дитячої мрії: щоб усе, що любиш, ти робив сам, так, як умієш і хочеш, і тоді, коли хочеш. І щоб над тобою не було начальника, щоб не треба ходити на роботу, бо ти ж там і живеш, де твоя робота.
Нинішня осінь дивна і нерівна, вересень був як жовтень, а жовтень прикидався вереснем, і тільки листопад такий, яким його ждеш і любиш. Ось він уже дійшов до кінця своїх календарних днів, а досі зберігає всі ознаки свого імені, то тут то там на деревах бачиш листя, наче його кимось одміряно щоб воно падало стільки, скільки триватиме цей місяць.
Ми з моїм давнім юним другом Юриком бачимося тепер нечасто, бо він осів у Радомишлі й буває в столиці нерегулярними наїздами. Давній юний друг це, може, звучить дивно, а так воно є. Ми справді знайомі вже давненько, від часів Юрикової юності, й з тих пір нічого суттєво не змінилося в наших взаєминах, я йому Шеф, він мені Юрик.
Незроблене діло інколи чудно нагадує про себе. От весною посадили картоплю у брата й поїхали собі. І далі я про ту картоплю наче й не думав зовсім. А вона немовби сама десь у мені сходила, цвіла, зав'язувалась і збільшувалась під землею.
Коли довго живеш у мегаполісі, звикаєш дивитися на пізню осінь як на транзитний простір, абиякий і порожній, де нема чому радіти або дивуватися. А воно ж не так, і це добре бачиш, коли живеш при землі.
Уранці, коли їдеш з Лівого берега, у вагонах метро на Сирецькій лінії дуже тісно. Люди утрамбовані, як оселедці. Не поворушиш ні рукою, ні ногою. І от їду. Спиною до засклених дверей, де написано "Не притулятися".
Коли було холодно, наші шершні залягли в гнізді над вікном веранди й запакувалися там на зиму. А ось настали дні теплі, аж шовкові на дотик, і це збило з пантелику деяких шершнів, потягнуло їх на гульки.
Через деякі незалежні од мене обставини пропустив трохи осені. Пропустив якраз оті два тижні, коли нинішня осінь стала безповоротною. В цьому є дві печалі. Одна те, що ознаки безповоротності на цей раз немов заблудилися, проявилися рано і не у свій час, не під кінець, а в середині осені, там, де звично ждеш довгих ранкових туманів, вологих і теплих, і де трави й дерева жовкнуть потужно й повільно, а час тече, як мед.
Не завжди виходить побувати там, куди приїдеш. От уже й приїхав а стоїш мов перед замкненими дверима, надворі сутеніє, а ключа тобі не зоставили, ні під килимком перед порогом, ні за одвірком на гвіздочку, ніде.
Недавно стояли гарні місячні ночі безмовні, ясні й холодні. Й мені не раз згадувалася одна давня героїчна авантюра, яка, з огляду на свою чудесну безцільність, рідко згадується. То було так само при місяці тільки зимою, коли повно снігу й від того ніч і зовсім фантастична.
Вранці бачиш, що коло порога й далі, у дворі й на городі, побільшало сухого жовтого вербового листя. Воно береться наче нізвідки, бо крони навколишніх верб ще такі самі густі й зелені, як літом. Того листя понаносило вже стільки, що, коли вийдеш увечері, в темряві чуєш, як хтось ходить і шурхотить то тут, то там у квітнику, під яблунями, біля дров.
З наближенням осені стаєш терпимішим до тих, хто живе поруч і з ким ти ціле літо уточнював межі життєвого простору. Скажімо, один павук регулярно розвішував свою розкішну павутину на виході з веранди.
Коли виходжу з відпустки на початку вересня, їдучи зранку на роботу, відчуваю дивну тривогу, яка до вечора в суєті потроху вивітрюється, й не встигаю усвідомити, що вона означала. Це якесь подвійне відчуття: тобі водночас і кортить знов опинитися поміж людей, і не хочеться цього.
Тиждень тому зустрів приятеля, дружбу з яким дуже ціную, бо вона здається неможливою настільки ми різні за походженням і природою. Приміром він філософ, а я тільки хочу. Одначе, як він висловлюється, ми взаємно резонуємо.
Нинішні весна й літо, від початку травня до кінця серпня, подарували мені немало дощів, побачених не з-під парасольки й не через віконне скло, а зблизька, з відстані простягнутої руки, з-під козирка відкритої веранди або й десь ізнадвору, з-під самого дощу.
Останні років 30 я планував свої відпустки на серпень. В такому графіку, окрім усього іншого, ховалася одна неабияка перевага: можна було чути запах свіжої соломи з ближніх полів там, де проживався мій серпень.
Коли з якихось причин не можеш повернутися в те місце, яке вважаєш своєю батьківщиною, її десь можна сконструювати заново, з простих першоелементів, і жити собі там. Думав, воно зробиться ось як.
У метро інколи трапляються пригоди. Про деякі з них адміністрація завбачливо попереджає, наприклад: "У випадку падіння на колію ваших особистих речей…". Одначе те, що сталося зі мною недавно, якось передбачити чи хоча б змоделювати ніяк не можливо.
Дорога вздовж каналу з обох боків густо поросла травою й усяким бур'яном. Проходжу тією дорогою двічі на день вранці й увечері, коли росяно, а роса загострює запахи, особливо чути полин і пижмо.
Спочатку живу, а вже аж потім іноді думаю де живу і як воно називається. Туго у мене з називанням. Мабуть, коли вмру, то не скоро сформулюю, де опинився. Ну, може, воно й на краще. Тільки це буде не тепер.
Коли ти більш-менш довго щасливий, настає гостра необхідність печалі. Отак би взяв і заплакав цього хоче весь твій організм, як ото буває, що він хоче пива або яблука. Якраз останніх півтора чи два місяці я був щасливий.
Останніми днями тішу себе тим, що майструю дерев'яну драбину. Це те, що не купується, а робиться на місці, й воно мусить бути співмірним цьому місцю. Такі драбини ще й досі подекуди стоять у старих хатах, у сінях, приставлені до стіни аж під стелю так, щоб можна піднятися до ляди, яка веде на горище.
Для людини правильно жити в гармонії з навколишньою природою. Легко сказати, а от спробуй, і побачиш, що не так воно й просто, тут є свої перепони, яких ти не передбачав. Бо, по суті, це вторгнення туди, де тебе не ждали.
У тій хаті, в яку я з недавніх пір переселився, є вже потроху всього такого, що робить твоє існування затишним. Немає тільки книжок, хоч я й звик, щоб їх було коло мене багато. Ні, тут на горищі щось таки є лежать зв'язані пачками старі журнали, вперемішку наші й московські, і все те зібрано ще за горбачовських часів.
З деяких пір живу в такому місці, в якому хотів жити, скільки себе знаю. Щоб у шибку зазирало листя хмелю й дикого винограду, щоб з вікна було близько видно воду й зорі, щоб зовсім поруч скрекотали сороки й жаби, а по двору в сутінках гуляв їжак.
Ця весна якась неправильна вдалася. А воно й без того весною вистачає печалі, бо в цей час не все сходиться так, як ти ждеш і хочеш. Не сходиться а ти не знаєш, що там у природі робиться й що вона собі думає, і не можеш ні на що вплинути.
Недавно трапилась пригода, зовсім маленька й коротка, а от досі не забувається, вертається в пам'яті. А сталося воно ось як. Бачу йдуть назустріч двоє. Один вищий, другий нижчий. Першого я впізнав одразу, здалеку, а другого ні.
Скільки себе знаю любив цей хутір і мене тягнуло туди. Він недалеко якщо дивишся з нашої сторони, то бачиш, як там увечері засвічуються вікна в крайніх хатах. Хутір лежить при дорозі на Яготин і спланований елементарно ряд дворів з одного боку шляху, і ряд із другого.
Як ти тамечка? спитала вона. Ми з нею колись разом ходили до школи й давненько не бачились. А тепер оце, перед Великоднем, фарбували хрести й огради на нашому кладовищі, так і зустрілися.
Поміж настроїв мерзотної невизначеності останніх тижнів трапилася добра новина повернувся мій юний друг Юрик. Словосполучення "юний друг" давнє, я його так називаю, відколи ми познайомились, значить, уже літ п'ятнадцять, як не більше.
Десь невдовзі після свого тридцятиліття я покинув те середовище, якому віддав кращі роки. Віддав бо те середовище високих ілюзій здавалося єдиним у світі, таким, що заради нього не страшно жертвувати собою й навіть не соромно самого себе обікрасти наприклад, рідко бачитися з тими, хто тебе любив і народив отакого, як ти є.
Чим хороші оці періоди загальмованих сподівань тим, що ти заново з повагою згадуєш предків, яким доводилося переживати щось отаке або й гірше. І їхні пригоди, на відміну від твоїх, постають в оптимістично-завершеному вигляді хоч і не хепі-енд, а таки ж і не кінець світу.
Колись, у дев'яносто шостому, у дворі в мене стояла снігова баба аж до кінця березня. А нинішній березень не такий, снігу не було цілий місяць, думалось, уже й не буде. Уже й мої проліски розцвіли ще тиждень тому.
Недавно, царство йому небесне, вмер один зовсім ще не старий чоловік. Я його дуже мало знав, та й бачив усього один раз, і недовго, так що й не можу тепер сказати, який він був з лиця. Якось давно, літ двадцять чи й більше тому, ми заїхали до нього в гості на різдвяні свята.
Коли голова порожня або їй просто не хочеться обдумувати щось корисне, то уявляю собі одну стежку, що тягнеться вздовж нашого городу, а далі йде берегами й виводить до ставка через Костинишин двір.
На початку тижня встановилася така погода, що подумалось: невже цієї зими більше не буде? І якось наче твоя вина в тому є не надивився на неї, не встеріг, не прожив її уважно. Ще ввечері першого числа йшов густий лапатий сніг, схожий на вальс, і не підозрювалося, що він, може, останній, а ось тобі вже й дощик, зовсім весняний, такий, що гіркувато пахне живим корінням трави, хоч її самої ще не видно.
Тиждень тому, з четверга на п'ятницю, бачив сон, якого раніше не траплялося я приснився сам собі. Так наче дивлюся на себе збоку й трохи ззаду, як при обгоні, тільки не спішу обганяти. А впізнав одразу: офіцерська польова сумка при боці теліпається, і куртка моя, і шапка, і все.
Коли поїзд метро рушив, у дальньому кінці вагона озвалася гармошка і високий чоловічий голос заспівав: "Ніч яка, Господи, місячна, ясная…". Я рідко даю гроші транспортним музикантам, а тут захотілося.
Якось так вийшло, що скільки живу, а оце недавно вранці вперше бачив, як граки купаються в снігу. Аж троє, на обочині Брест-Литовського проспекту. Спочатку й не впізнав їх. Бо вони в цьому занятті були не схожі на себе на тих, неповоротких, що ото пішки ходять у людних місцях по асфальту клишоногим перевальцем.
Часом переживаєш чудний сором, що його важко пояснити. От у нашій околиці є чоловічок, який держить у міській квартирі лисицю й інколи виходить з нею погуляти чи в магазин. При зустрічі я низько нахиляю голову або одвертаюсь, щоб не бачити їх.
Ті, чийого приходу ти ждав і сподівався, що вони коли-небудь з'являться, тобто, що їх навколо тебе стане більшість ну, ось, вони, здається, прийшли. Принаймні, вони стають явною більшістю в тому середовищі, в якому ти прожив життя, а отже знаєш, що тут почім і де що лежить.
Іноді на рівному місці трапляються зворушливі пригоди. От було, що в одній компанії я мимохідь спитав у когось, як у їхніх краях зветься такий-то предмет. Ну, вони щось відповіли, та й забулося.