Доводилося не раз повертатися здалеку додому перед самим Новим роком. Вперше в кінці сімдесят п'ятого. Я одержав у театральному інституті підвищену стипендію, 35 рублів, і полетів у Тбілісі. Тоді здавалось, що в нашій великій країні все добре, просто треба місця знати, де саме Таллінн, Мінськ чи Тбілісі, аби не Київ.
Поміж усіх передноворічних клопотів є один особливий це коли пишеш і надсилаєш привітання. Здавалось би, ну що там такого? Сів, написав, кинув у ящик на пошті. А воно так не виходить. Ще тижнів за три починаєш вибирати поштові листівки цьому таку, тому ще якусь.
Якось один давній приятель, мій одноліток, майстер своєї справи, пожалівся, що от він щось там зробив і невпевнений, чи воно зараз так робиться, чи, може, вже й не так, а його робота публічна, отож, є ризик, чи публіка правильно оцінить зроблене.
Протягом останніх кількох тижнів жилося так, як воно й буває перед Новим роком метушилося, бігалося, щось робилося, дороблялося, не встигалося. Твоє існування інтенсивне, а при тім так, немов і не живеш ніде, бо ти в якомусь потоці, що несе тебе бозна-куди й не дає ні за що зачепитися.
З неділі на понеділок, після перших звісток про інцидент у Керченській протоці, знов настало оціпеніння душі в передчутті катастрофи. Щось подібне траплялося вже не раз протягом останніх п'яти з лишком років, а все одно до цього ніяк не звикнеш.
В середу зранку пішов перший сніг настільки справжній, що й не вірилося, бо вже років два такого не траплялося. Перші снігопади були короткі, несмілі й малосильні. А цей густий, лапатий, довгий, і од нього зробилося в світі затишно, бо природа в листопаді нестерпно порожня.
У мене був знайомий німець, чоловік серйозний і прагматичний. Якось ми з ним приїхали до мене в село. Як ішли од зупинки до хати, німець зробив кілька зигзагів. Коли бачив десь на вигоні прив'язану корову, звертав до неї, обнімав за шию, говорив щось на вухо.
Старе слово "тонкосльозий" можна тлумачити як "сентиментальний", коли йдеться про людей. Тут цілий спектр проявів: від тих, кому заплакати як дурному з гори збігти, до тих, чиї сльози обтяжені світовою скорботою.
В старих загадках є свій особливий секрет: будучи давно розгаданими, вони зостаються з тобою мов пісня, що її хочеться знов заспівати, як уперше. Вони, кожна по-своєму, надійно опредмечені. Наприклад, проста загадка "Без вікон, без дверей повна хата людей".
Був на цьому тижні в мене невдашній день не хотіла робитися робота, що вимагала придумування з голови. А там порожньо, хоч плач. Моя баба називала це "Ум заорало", от і мені так. Не придумується і все.
Буває, не одразу вгадуєш, що з тобою робиться. От недавно ми з дочкою добиралися додому з Яготина машиною. Я попросив шофера поїхати через Божки. Це хутір, од якого вже видно нашу хату. В цьому місці найтриваліше й найсильніше передчуття близькості дому.
Бережу в пам'яті й стараюсь довше не забути один дощ, який ішов на початку нинішнього вересня. За своє життя бачив їх багато різних. Якось на Херсонщині потрапив під літню степову зливу. Таку густу, що нагадувала водоспад, під яким тобі хоч і весело, а й страшно щоб не задихнутися, бо нема куди вистромити голову.
Зараз я у Львові, на Форумі видавців. Мені це свято особливе, бо воно завжди відбувається на ближніх підступах до мого дня народження. Тож ці кілька днів можна прожити з почуттям законного нічогонероблення.
Коли повертаюся додому з дачі, перше, що питають: Гришу бачив? Гриша це старий собака. З якоїсь причини для нас усіх важливо побачити його. А йому нас. Іноді йдеш а він вже витикається попереду, з вулички, де Ковальчукова хата, й шкутильгає назустріч на своїх трьох лапах.
Уже вересень, а в ньому ще серпень, і хто його зна, кого з них тут більше. Може, якраз серпня й більше, бо сонце вдень ще сухе й гаряче. От тільки вранці туман уже вересневий, схожий на дим, сірий.
В ці дні на вулицях легко вгадуєш завтрашніх першокласників. Хай ще без шкільних ранців, а одразу видно, що то вони. Їх упізнаєш по свіжопідстрижених чубчиках у хлопців, по бантиках у дівчат.
Прийшов з того берега один чоловік, якого я дуже шаную, бо він привітний, делікатний і охочий що-небудь помогти, коли треба. І всі йому раді, наш собака і то щасливо й нетерпляче гавкає, коли той чоловік тільки наближається до наших воріт.
Якось зранку в кіоску беру собі каву і, поки вона вариться, відчуваю у себе за спиною чиєсь настирливе пузо. Так, наче там бовтається великий живий м'яч, якому не терпиться вирватися з-під води, а я йому не даю абощо.
Чогось непросто буває переказувати чужі одкровення. Хоч вони дуже тобі подобаються, а все одно воно так, наче вдягаєш не свою сорочку. А от ця історія лягла на душу, як своя. Почну з того, що днів зо два тому заїхав у гості до одного доброго чоловіка, з яким змалку знаюся.
Іноді не вмієш назвати словами те, що з тобою робиться, а воно чогось здається важливим. А трудність називання в тому, що навколишній світ наче пролітає повз тебе, в ньому нема за що зачепитися й визначити координати.
Є для душі, втомленої собою, такі забави, гарні й заразом меланхолійні приміром, роздивлятись каталоги екзотичних метеликів, про яких знаєш, що вони недоступні. Або атласи з птахами хоч і не екзотичними, а все одно вони ніколи не дадуть тобі наблизитися до себе.
Отака біда: десь посіяв ключі од хати. А тут і без того повно всякого клопоту й незробленого діла, про яке треба думати так ні, думай ще й про ті ключі. І не хочеш, а воно само в голову лізе. Може, то мені знак якийсь? Так, наче їх не загублено, а кимось мовчки в тебе забрано, щоб нагадати, що вік твій ненадійний і ще не факт, що ти живеш там, де живеш, і що твої двері одмикаються саме тими ключами.
Мені завжди здавалося, що між травнем і червнем відстань набагато більша, ніж просто між останнім числом одного місяця й першим числом другого. Там є наче такий собі перехід, нехай і не широкий, зате дуже глибокий, як провалля.
Із випадковим скупченням людей у вагоні метро іноді щось таке стається вони наче намагнічуються й їдуть далі вже не чужі одне одному. От і тепер: до вагона увійшов чоловік із тих, що продають усякі дрібниці.
Одного разу баба Катя сказала: І як ви їсте її, отую мівіну? Вона ж така, що з неї можна сплести налигач для кози не порветься! І так якось гарно воно було сказано. Після того, не те щоб можна було полюбити мівіну, ні.
Коли садиш город, день вимірюється не годинами, а тільки запасом твоїх сил і площею землі, яку тобі треба довести до ума до вечора: викопай, закопай, заскородь, розрівняй. А воно ж не робиться швидше ніж робиться, час тут тече повільно, і ти можеш добре роздивитися весну, яка відбувається навколо цього клаптика нашого городу.
Весна в Києві мені здавна навіює тривогу й неспокій. У ній явно щось не так, якась відсутність повноти й нерозумна марність зусиль і намірів. Ось, наприклад, на обочині Брест-Литовського проспекту, на крутому схилі перед мостовим переходом росте густа соковита трава.
Інколи, здебільшого весною, як оце тепер, бере гострий жаль од того, що більше ніколи не зможу прочитати прозу Михайла Стельмаха з тим щасливим захопленням, із яким вона читалася мені колись. Його роман "Дума про тебе" вийшов, як я вчився у восьмому класі.
На Великдень ми з дочкою побували там, де у нас зберігається батьківщина й де обов'язково треба навідатись до тих людей, що знають тебе змалку, а ти колись бачив їх молодими, хоч тоді й не знав цього.
За день-два до того, як це трапилось, я подумав, що інколи буває легше добратися кудись до Марокко, аніж до якогось місця, що лежить онде, в межах видимості. Ця нехитра думка взялася хтозна звідки й з якоїсь причини здавалась дуже важливою, одначе ні до чого непридатною.
До хати знадвору ввійшов кіт, і його шерсть свіжо пахне холодом і сіном. Значить, мишей у хліві ловив. Він рудої масті, тільки дуже світлої, майже прозорої. Через те, особливо в сутінках, кіт схожий на хмарку чи на клубочок жовтуватого солом'яного диму, що може враз розвіятися, щезнути, пропасти.
Стояла відлига й по асфальту бігли струмки, вони брались нізвідки й пропадали в кюветах під глибоким снігом. Спустившись на луг із мосту, ми пішли далі вздовж Хоролу, дорогою, що її прогорнув трактор після останнього снігопаду.
Бог категорично не дав мені здатності до чужих мов, зате нагородив чудесним, наївним і оманливим бажанням їх знати. Не відаю, що воно означає й нащо мені дано, одначе, це бажання часом стає дуже гострим, спокусливим і в котрий раз остаточним.
Коли трохи поживеш у близькому сусідстві з різними істотами, не схожими на тебе, починаєш дивитися на світ їхніми очима. Хоч насправді Бог їх знає, що саме вони бачать і що собі думають при цьому.
У нашому дворі є таке місце, звідки я люблю дивитись на місяць, коли він проходить по небу одним і тим самим шляхом. Спочатку висить у кроні старої шовковиці, далі переміщається між гілок абрикоси, затим підіймається над лугом.
Завжди думав, що зміг би оселитися у глушині, десь на Лівобережжі, де мені легше впізнати батьківщину. Нехай то буде ландшафт, що не зі своєї вини став малолюдним, щоб гостріше відчути межу, край землі, й це надає значення твоєму перебуванню тут.
В тих краях, де я тепер, густота населення дуже нерівномірна. Вона здається густішою там, куди приходиш купити хліба чи олії. А коли йдеш назад, то скоро знов опиняєшся в таких місцях, де на одну душу припадає два-три чи й більше квадратних кілометри простору.
Доки стоять морози, дерева в берегах оддалік на вигляд жорсткі, непроникні для очей, однотонні, кольору старого потьмянілого олова. А ось із ночі припливла відлига, повітря зволожилося, і ті дерева немов поближчали.
Так казали колись про морозну ясну погоду, коли світло сонця одбивається на поверхні снігів і сліпить людину, отож і краде очі. Од цього є спосіб порятуватись, якщо ти не в чистому полі можеш дивитися не на сніг, а на дерева.
Випав сніг перший з дня мого приїзду в цю малолюдну місцевість. Сніг був несильний і гарний як початок любові, або просто флірт, коли ще не знаєш, що з того вийде. Перед тим, звечора, вітер зовсім улігся, так, що не хитались і найдрібніші гілки на деревах.
Якби мені Бог дав бути хоч трохи художником, я б зараз спробував уловити й зібрати в одну картинку кольори молодих кленових пагонів, які вони були в оці теплі й вологі дні між Новим роком і Різдвом.
Давно не бував у кіно аж наче й не ходив туди ніколи. І ось пішов на "Кіборгів" Ахтема Сеїтаблаєва. І заново, як уперше, пережив те, від чого відвик при телевізорі. Просто забув, як воно буває.
Недавно мій старший брат бачив дещо, від чого йому стало гарно на душі аж на тиждень чи й довше. А бачив він ось що: на краю Голосіївського лісу якісь хлопці запускали квадрокоптер, таку собі рамку на чотирьох пропелерах, із прикріпленою фотокамерою, щоб знімати краєвид із пташиного польоту.
Із роками щось таке з людьми робиться, що ти на рівному місці сердишся на своє минуле, без жалю палиш старі листи й щоденники чи сваришся з добрими приятелями своєї юності. Або й не сваришся, а от просто помічаєш, що хтось із них узяв і замовк, перестав озиватися.
Буває, що хочеться потрапити кудись, нехай воно й недалеко, а от з якихось причин недоступно. Тоді можна спробувати опинитися там в уяві. Є одне місце, де я останніми тижнями збирався не раз побувати, а все не вдавалось, відкладалось.
Років три тому довелося робити настільний календар на тему "Іван Франко та його жінки". Отже, 12 місяців і 12 любовних сюжетів. У бурхливій біографії поета таких пригод вистачило б і на півтора календаря.
Колись, ще малим, вичитав чи десь почув, що в зайченят немає хати, вони народжуються просто в траві й не затримуються на тому місці, а одразу починають самостійно освоювати свій гектар чи кілька гектарів землі, успадкованої від предків.
Останнім часом люблю гуляти вздовж залізничних колій коло станції Святошин. Стежкою, що тягнеться під цегляною огорожею колишнього заводу "Червоний екскаватор", де потім містилася база полку "Азов", а згодом з'явилася вивіска Грузинського національного легіону.
Хай нам Бог простить, якщо буваємо смішні в своїй біді. Бо що зробиш, коли здається, наче весь світ поменшав до розмірів того місця, на якому ти лежиш, і про це треба всім розказати. У мене був сусід по палаті, який зранку докладно повідомляв по телефону про стан наших справ: "У мене температура 37,2, а у Віталія Ніколаєвича 37,3.
Коли щось любиш, то не хочеться, щоб про цей предмет говорили інші, бо вони наче крадуть те, що належить тільки тобі. А ще гірше, якщо вони говоритимуть про це байдужими словами, як про щось таке собі звичайне.